На відміну від західних країн, де медіація займає далеко не останнє місце серед дієвих інструментів юридичного вирішення повсякденних конфліктів і протистоянь, в Україні вона поки що не отримала широкого розповсюдження. Учасники правовідносин, у т.ч. професійні (судді, слідчі, прокурори, адвокати), в більшості своїй «за умовчанням» з певним скепсисом ставляться до можливості досягнення нетривіального компромісу. 

Причина полягає не тільки в юридичній невизначеності механізмів реалізації права на медіацію (закону про медіацію досі не існує), а й в менталітеті українських громадян. На тлі прагнень України стати невід’ємною частиною європейської спільноти і пов’язаних з цим реформ ці фактори стають дедалі очевиднішими.

24 березня адвокати присвятили час обговоренню у вузькому колі проблемних моментів, пов’язаних з недостатнім, за думкою багатьох, приділенням уваги медіації як шляху вирішення юридичних конфліктів. До дискусії долучився і В. Поляновський.

Мова йшла у тому числі про важливість пост-злочинної медіації; про ключове значення встановлення глибинної мотивації поведінки сторін конфлікту; про необхідність для особи, підозрюваної в податкових злочинах, бути готовою до компромісного вирішення протистояння з фіскальними органами. В правильному розумінні цих та багатьох інших нюансів – ключ до «нетрафаретного» підходу до захисту інтересів клієнта адвокатом-медіатором, головним чином, через пошук і – за можливості – розв’язання першоджерел конфлікту.

Можна скільки завгодно сперечатись про спірність або, навпаки, очевидність плюсів такого підходу. Ясно лише одне: за певних умов роль адвоката, що виступає медіатором, дозволяє йому ефективніше захистити інтереси клієнта, ніж зазвичай. І ігнорувати подібну практику неможливо.